НАТО - це альянс, відданий принципові колективної оборони як основи для збереження миру та забезпечення майбутньої безпеки.
Головним завданням Північноатлантичного Альянсу є захист свободи і безпеки його членів у Європі та Північній Америці. Для досягнення цієї мети Альянс використовує як свій політичний вплив, так і військову потужність, залежно від характеру проблем безпеки, що постають перед державами-членами Альянсу.
Після п’яти раундів розширення до дванадцяти країн-засновників НАТО – Бельгії, Канади, Данії, Франції, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Великої Британії та Сполучених Штатів -– приєдналися Греція і Туреччина (1952), Німеччина (1952), Іспанія (1982), Чеська Республіка, Угорщина та Польща (1999), згодом – Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія (2004).
Основоположний документ НАТО є Вашингтонський договір, підписання якого означає, що кожна держава-член бере на себе зобов’язання перед іншими дотримуватись цього принципу, поділяти як ризики та відповідальність, так і переваги колективної оборони. Це, зокрема, означає, що багато завдань оборонного планування і забезпечення, які раніше кожна держава вирішувала окремо, тепер є спільними завданнями. Витрати на підготовку та забезпечення ефективної співпраці збройних сил також розподіляються між державами-членами.
Кожна країна залишається незалежною і зберігає своє право приймати свої рішення, але спільне планування і розподіл ресурсів дають можливість забезпечити значно вищий рівень колективної безпеки, ніж той, якого кожна країна могла би досягти окремо. Це залишається засадничим принципом співпраці країн НАТО в галузі безпеки.
Підписання Вашингтонського договору в 1949 році стало безпрецедентною подією в сучасній історії. Згідно з цим документом було створено союз 10 європейських і 2 північноамериканських незалежних держав, що зобов’язалися захищати одна одну. Ця угода не тільки зменшила ризик зовнішньої агресії, але і забезпечила поступове зближення європейських країн, які в минулому неодноразово воювали між собою, і усунула ризик можливих конфліктів між ними. Ці держави стали певною мірою залежати одна від одної, а спільна відповідальність за безпеку створила засади для ефективної співпраці в інших галузях. Але важливість Вашингтонського договору цим не обмежувалась. Він забезпечив партнерські відносини між європейськими членами Альянсу та Сполученими Штатами і Канадою, які стали основою постійного трансатлантичного зв’язку між Європою і Північною Америкою.
Сам Договір є простим документом. Він відкривається короткою преамбулою, в якій чітко зазначено, що Договір укладається в дусі Статуту ООН. Власне, із Статуту й випливає його легітимність. Решта тексту складається з чотирнадцяти статей, в яких сформульовані найголовніші зобов’язання, котрі члени беруть на себе один перед одним і перед Альянсом у цілому.
Деякі статті заслуговують на особливу увагу.
Стаття 3 є основою для розробки планів колективної оборони. Вона покладає на країни-члени обов’язок підтримувати й розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал.
Стаття 4 надає можливості для консультацій між країнами-членами, коли будь-яка з них відчуває, що її безпека під загрозою. Саме в цій статті робиться наголос на першорядній важливості процесу широкомасштабних консультацій, що відбуваються в рамках Альянсу, і пояснюється, чому НАТО бере на себе нові функції, покликані зміцнити безпеку в усьому євроатлантичному регіоні.
Стаття 5 підтверджує право на індивідуальну чи колективну самооборону згідно із статтею 51 Статуту ООН. Країни, що підписали Північноатлантичний договір, домовляються вважати збройний напад на одну або кількох з них нападом на них усіх. Стаття 6 визначає географічний район, на який поширюється дія статті 5.
Статтею 9 засновано Північноатлантичну раду як єдиний офіційний орган. Він має повноваження створювати такі “дочірні органи”, які можуть знадобитися для реалізації цілей Договору. Сьогоднішні комітети й агенції, які утворені Радою й діють за підтримки своїх військових і цивільних підрозділів, визначають структуру організації Північноатлантичного договору.
Стаття 10 надає можливість членам Альянсу “за одностайною згодою запросити будь-яку іншу європейську державу, здатну виконувати принципи Договору і сприяти зміцненню безпеки в північноатлантичному регіоні, приєднатися до цього Договору”.
За іншими статтями Договору кожна країна-член НАТО приймає конкретні зобов’язання стосовно оборони й безпеки. Жодне з них не зачіпає права і обов’язки сторін, що випливають з Статуту ООН. Кожна держава зобов’язується також зробити внесок у розвиток мирних і дружніх міжнародних відносин, “зміцнюючи свої вільні інститути”, “сприяючи кращому розумінню принципів, на яких засновані ці інститути” і “домагаючись створення умов стабільності й добробуту”. Договір містить і положення про зусилля, які слід спрямувати на заохочення економічної співпраці між країнами-членами та усунення суперечностей в їхній міжнародній економічній політиці.
В кожній сфері своєї діяльності Альянс активно налагоджує партнерські зв’язки з багатьма країнами. Партнерство набуває різних форм. Двадцять чотири країни миру беруть участь у програмі “Партнерство заради миру”, що грунтується на погодженому рамковому документі та програмах індивідуального партнерства.
У 1994 році НАТО запровадило ініціативу, відому під назвою “Партнерство заради миру”. За останні десять років ця програма стала одним з найвизначніших досягнень у галузі безпеки. З 1994 року до програми приєдналися 30 країн: Албанія, Вірменія, Австрія, Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Естонія, Фінляндія, Грузія, Угорщина, Ірландія, Казахстан, Киргизька Республіка, Латвія, Литва, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Словаччина, Словенія, Швеція, Швейцарія, колишні югославські республіки, Македонія, Таджикистан, Туркменистан, Україна і Узбекистан. Ця програма має на меті допомогти країнам-учасницям реструктуризувати їхні збройні сили таким чином, щоб вони були здатними відігравати належну роль у демократичному суспільстві та брати участь у миротворчих операціях під керівництвом НАТО.
Враховуючи індивідуальні потреби кожної окремої країни, програма надає змогу практичного співробітництва у багатьох галузях, тобто країни-учасниці можуть на власний розсуд обирати обсяги та тематику заходів у рамках програми, у яких вони бажають брати участь, виходячи із своїх потреб у галузі безпеки. Заходи, що проводяться у рамках програми “Партнерство заради миру”, різнопланові, починаючи від військових навчань до семінарів, практичних занять та навчальних курсів. Особлива увага приділяється досягненню більшої прозорості збройних сил та встановленню належного демократичного контролю над ними. Досвід, набутий завдяки участі у програмі “Партнерство заради миру”, був особливо корисним з точки зору взаємодії між військовими підрозділами різних країн, які беруть участь у діяльності миротворчих контингентів, таких як Сили стабілізації (СФОР) на території Боснії та Герцеговини та Сили у Косові (КФОР).
Програма базується на принципах практичної співпраці й відданості демократичним принципам, яких дотримуються і НАТО, і спрямована на посилення стабільності, зменшення загроз миру та побудову міцних партнерських відносин у галузі безпеки як між окремими країнами і НАТО, так і поміж державами-учасницями програми. В основі програми лежать різні заходи розвитку партнерства між кожною країною-партнером і НАТО, які відповідають національним потребам і спільно виконуються в тих межах і в той час, як це визначено урядом країн-партнерів.
Засади програми викладено в рамковому документі. Він містить зобов’язання членів Альянсу проводити консультації з будь-якою країною-партнером, яка вважатиме, що існує пряма загроза її територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Кожна країна-партнер бере на себе далекосяжні політичні зобов’язання зберігати демократичний устрій суспільства, дотримуватися принципів міжнародного права, виконувати зобов’язання, утримуватися від загроз або використання сили проти інших держав, поважати існуючі кордони, вирішувати суперечки мирним шляхом.
НАТО і кожна країна-партнер спільно розробляють і узгоджують індивідуальну програму партнерства. Дворічні програми розробляються на основі великого “меню” – робочої програми партнерства, відповідно до потреб та національних інтересів кожної країни-учасниці. Особлива увага приділяється пов’язаним з обороною галузям, проте, окрім діалогу та консультацій, співпраця передбачає практичні спільні заходи майже в усіх сферах діяльності НАТО. Робоча програма охоплює понад двадцять галузей, зокрема, оборонну політику і планування, цивільно-військові відносини, освіту та підготовку системи протиповітряної оборони, зв’язку та інформації, врегулювання криз і планування на випадок надзвичайних ситуацій.
Для забезпечення ефективної співпраці збройних сил країн-партнерів з НАТО під час проведення миротворчих операцій застосовується процес планування та оцінки сил, який дає змогу визначити напрямки вдосконалення оперативної сумісності та вимоги до рівня військової спроможності. Цей механізм було розроблено на основі системи планування сил НАТО, і держави-партнери самі вирішують, чи будуть вони його застосовувати. З кожною країною-партнером узгоджуються цілі партнерства, які визначають показники планування, ретельний огляд результатів застосовується для оцінки досягнутого прогресу. Цей процес став дуже ефективним інструментом розвитку між країнами-партнерами під час проведення балканських операцій.
За час розвитку програм “Партнерство заради миру” дедалі більше уваги приділяється участі країн-партнерів у процесі планування і прийняття рішень. Було розроблено концепцію оперативної спроможності, спрямовану на поглиблення і конкретизацію військової співпраці, що, в свою чергу, має забезпечити більшу ефективність багатонаціональних сил. Окрім цього, існує співпраця, спрямована на розвиток механізму консультацій з країнами-партнерами під час ескалації кризи, врегулювання якої може потребувати застосування миротворчих сил і задіяння партнерів на ранніх етапах оперативного планування та формування військових контингентів.
З метою подальшої інтеграції країн-партнерів в щоденну роботу в межах програми “Партнерство заради миру” в декількох штабах НАТО були запроваджені структури, до складу яких входять офіцери збройних сил країн-партнерів. В штабі Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі в Монсі (Бельгія) працює Центр координації партнерства, який забезпечує організацію проведення навчань, а Міжнародний центр координації надає підтримку в проведення брифінгів і забезпеченні планування для всіх країн, що не є членами НАТО, але роблять свій внесок у миротворчі операції на Балканах і в Афганістані.
У 1995 році НАТО ініціювало Середземноморський діалог – програму за участю шести країн, а саме: Єгипту, Ізраїлю, Йорданії, Мавританії, Марокко та Тунісу. Програма, до якої у 2000 році вступив також Алжир, має на меті сприяти розвиткові добрих відносин та взаєморозуміння з країнами Середземноморського регіону, у такий спосіб зміцнюючи регіональну безпеку та стабільність. Серед заходів, що проводяться у рамках ініціативи, - запрошення учасників з країн діалогу пройти навчання на курсах у школі НАТО в Обераммергау (Німеччина) та оборонному коледжі НАТО у Римі (Італія).
У 1997 році було переведено на більш офіційну основу двосторонню співпрацю між НАТО та Росією, НАТО і Україною. З кожною з цих двох країн Альянс підписав двосторонні угоди, які мали регламентувати відносини у майбутньому. Так, були створені постійна спільна рада Росія-НАТО та комісія Україна-НАТО, які покликані полегшувати процес регуляторних консультацій та обговорень з питань безпеки. Тематика засідань цих органів різноманітна: від проведення миротворчих операцій на Балканах, врегулювання криз та запобігання поширенню збройної конверсії, боротьбі з тероризмом, до охорони довкілля та планування на випадок надзвичайних станів цивільного характеру.
Внутрішній устрій НАТО відображає зв’язок між цивільними і політичними складовими співробітництва та військовими структурами. У сферах політичних консультацій, оборонного планування і політики, співпраця у справах озброєнь, зв’язку, протиповітряної оборони, матеріально-технічного забезпечення збройних сил створено різні комітети, які відповідають за перспективне планування та надають поради щодо необхідних дій Північноатлантичній раді або комітетові військового планування НАТО. Відбуваються також консультації з питань економіки, пов’язаних із безпекою. Вони стосуються, зокрема, витрат на оборону та переведення оборонних галузей промисловості на цивільні рейки. При підготовці та проведенні заходів на основі консенсусу, досягнутого країнами-членами, кожен із комітетів, що діють у згаданих вище напрямках, значною мірою спирається на результати роботи, проведеної відповідними підрозділами Міжнародного секретаріату та Міжнародного військового штабу.
НАТО – це водночас і форум, у рамках якого держави-члени активно співпрацюють з країнами-партнерами у сферах цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків лиха, науки та екології. Хоча кожна держава несе основну відповідальність за планування дій своїх цивільних служб за надзвичайних обставин, здійснювана в межах НАТО співпраця сприяє тому, що при виникненні критичних ситуацій цивільні ресурси Альянсу використовуються у найефективніший спосіб. У таких випадках Альянс часто виконує роль координатора. Він домагається, щоб потреби швидко визначалися, а запити стосовно допомоги надсилалися до обраного заздалегідь центру з надзвичайних ситуацій, здатного якнайкраще їх забезпечити.
НАТО здійснює програми міжнародних обмінів, які пов’язані з важливими для Альянсу та його партнерів науковими та екологічними проблемами. Згадані програми забезпечують підтримку наукових досліджень високого рівня, сприяють розвиткові національних науково-технічних ресурсів і дозволяють - завдяки міжнародній кооперації – заощадити кошти. Деякі з цих заходів спрямовано на вирішення природоохоронних питань, що здійснюють негативний вплив на сусідні держави і можуть бути розв’язані лише спільними зусиллями.
Трансформація НАТО
У 1949 році, коли було засновано Альянс, Радянський Союз вважався головною загрозою свободі та незалежності Західної Європи. Комуністична ідеологія, політичні цілі та методи, військова потужність Радянського Союзу, незалежно від його реальних намірів, не давали можливості жодному уряду Заходу ігнорувати можливість конфлікту. Тому з 1949 до кінця 1980-х (у період, відомий як холодна війна) головним завданням Альянсу було утримання відповідного рівня військової потужності для захисту його членів від будь-якої форми агресії з боку Радянського Союзу та країн Варшавського договору. Стабільність, яку НАТО забезпечувала впродовж цього періоду, дала можливість Західній Європі відновити своє життя після другої світової війни, оскільки визначала впевненість та передбачуваність – важливі передумови економічного зростання.
Політика, узгоджена членами НАТО, постійно змінювалась відповідно до поточних змін стратегічного середовища. Після закінчення холодної війни структура Альянсу докорінно трансформувалася відповідно до глобальних змін політичного та військового середовища Європи і нового характеру загроз безпеці. Окрім цього, концепція оборони стала включати такі аспекти, як діалог та практична співпраця між країнами поза межами Альянсу, що розглядаються як найефективніші засоби посилення євроатлантичної безпеки.
Сьогодні НАТО є не тільки оборонним Альянсом. Держави НАТО співпрацюють з колишніми супротивниками і докладають зусиль для збереження миру та безпеки в євроатлантичній зоні. Задля досягнення цієї мети Альянс ставить перед собою дедалі більше завдань і розробляє гнучкі, інноваційні та прагматичні підходи до вирішення питань, складність яких неминуче зростає. У цьому процесі зростає і важливість ролі НАТО в гарантуванні безпеки євроатлантичної зони, тому багато країн-партнерів прагнуть приєднатися до Альянсу.
Процес трансформації НАТО протягом останнього десятиріччя включав декілька далекоглядних ініціатив, які є результатом конкретного, прагматичного підходу до нових можливостей, що виникли після закінчення холодної війни. Йдеться про програму “Партнерство заради миру”, особливі відносини з Росією та Україною, діалог з країнами Середземномор’я, план підготовки до членства в Альянсі, спрямований на допомогу країнам-кандидатам, і розвиток ефективної співпраці у галузі безпеки з Європейським Союзом, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі та Організацією Об’єднаних Націй.
НАТО також активно реагує на нові завдання безпеки і керує операціями з врегулювання кризових ситуацій на Балканах та поза межами євроатлантичної зони “там і тоді, де і коли необхідно”, по боротьбі з тероризмом. Для вдосконалення своєї спроможності виконувати нові місії Альянс посилює військові ресурси і адаптує їх до нових умов. На досягнення цієї мети спрямовані три ключові ініціативи, проголошені на празькому саміті у листопаді 2004 року: створення сил реагування НАТО; реформа військової командної структури; празькі зобов’язання щодо посилення обороноспроможності, в межах яких держави-члени мають подолати існуючі недоліки у цій галузі як окремо, так і в співпраці.
Як функціонує НАТО
Рішення Альянсу ухвалюються на основі консенсусу. Для полегшення процесу консультацій кожна країна-член НАТО представлена у політичній штаб-квартирі Альянсу в Брюселі. Кожен з них має персонал цивільних та військових радників, які представляють свою країну у різних комітетах НАТО. Всередині НАТО було також створено окремі цивільні та військові структури, що займаються політичними та військовими аспектами роботи Північноатлантичної ради – вищого органу прийняття рішень НАТО.
Консенсус
Альянс базується на спільних зобов’язаннях щодо практичної співпраці у галузі оборони та безпеки. В НАТО не існує процедури голосування, і рішення ухвалюються на засадах консенсусу – спільної згоди. Це означає, що політичні консультації є ключовим елементом процесу прийняття рішень. Усі структури НАТО складаються з представників країн-членів, які представляють в ньому офіційну позицію своїх держав з того чи іншого питання та інформують свої уряди про позиції інших країн Альянсу.
Консультації можуть набувати різноманітних форм. Вони можуть являти собою обмін інформацією та поглядами, інформування союзників про фактичні або заплановані дії чи рішення уряду своєї країни, які можуть торкатися інтересів держав Альянсу, завчасне інформування союзників про такі дії для надання їм можливості прокоментувати або їх підтримати, обговорення, спрямоване на досягнення консенсусу щодо запланованих політичних рішень, або дій, що повинні супроводжувати їх реалізацію, консультацію, що проводиться з метою надання країнам-членам можливості досягти згоди щодо колективних рішень чи спільних дій.
Процес консультацій має постійний характер. Оскільки представники країн-членів працюють в одному приміщенні – штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, консультації можуть відбуватися на прохання будь-якого з них або за ініціативою Генерального секретаря НАТО без тривалої попередньої підготовки. Механізм консультацій забезпечує безперервність діалогу і достатньо можливостей для обговорення та пояснення позицій, що викликають занепокоєння.
Цивільна структура НАТО
Найвищим органом прийняття рішень є Північноатлантична рада. Вона несе відповідальність за всі рішення Альянсу і єдиним органом, утвореним на основі Північноатлантичного договору. Рада насамперед є політичним форумом, що об’єднує представників усіх країн-членів для обговорення політичних та оперативних питань. Вона може проводити засідання на різних рівнях і зазвичай збирається раз на тиждень на рівні послів країн-членів, принаймі двічі на рік - на рівні міністрів закордонних справ або міністрів оборони і періодично - на рівні глав держав та урядів країн НАТО. Незалежно від рівня проведення засідання рішення Ради мають однакову юридичну силу і відображають позицію урядів усіх країн-членів. Як правило, Північноатлантична рада збирається для обговорення питань, що викликають спільне занепокоєння союзників або потребують колективних рішень. Але коло питань, що можуть виносити на порядок денний ПАР, є необмеженим.
Комітет оборонного планування розробляє директиви для військового керівництва Альянсу і з питань, що входять до його компетенції, має такі ж повноваження, як і Північноатлантична рада. Комітет зазвичай збирається на рівні послів, але принаймі двічі на рік його засідання відбувається на рівні міністрів оборони. Останні мають також регулярні засідання в межах групи ядерного планування, яка здійснює постійний перегляд ядерної політики Альянсу і обговорює широке коло конкретних політичних питань, пов’язаних з ядерними силами, а також загальні проблеми контролю над озброєнням та розповсюдженням засобів масового знищення. Франція, яка не входить до інтегрованої військової структури НАТО, не бере участі в роботі Комітету оборонного планування та групи ядерного планування.
Північноатлантичній раді та Комітету оборонного планування підпорядковано значну кількість комітетів, що опікуються спеціальними аспектами політичних питань і вносять рекомендації для прийняття остаточних рішень.
Військова структура НАТО
Загальне керівництво НАТО здійснюється військовим комітетом, який є Вищим військовим органом Альянсу і знаходиться у політичному підпорядкуванні Північноатлантичній раді. Комітет надає Альянсу консультативну допомогу з військових питань. На найвищому рівні засідання комітету проводяться за участю начальників штабів, а його повсякденну роботу забезпечують військові представники країн-членів.
Військовий комітет також здійснює управління стратегічним командуванням НАТО. Альянс має двох стратегічних командувачів: Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, штаб якого знаходиться у Монсі (Бельгія) та Верховного головнокомандувача з питань трансформації зі штабом в Норфолку ( Штат Вірджінія, США).
Парламентська асамблея НАТО
Альянс є міжурядовою організацією. Уряд кожної країни-члена є підзвітним своєму парламентові. Парламентська асамблея НАТО є міжпарламентським форумом країн Альянсу, що об’єднує європейських та північноамериканських законодавців для обговорення питань, які викликають спільний інтерес чи занепокоєння.
Асамблея є цілком незалежною від НАТО і забезпечує зв’язок між парламентами союзників та Альянсом, що сприяє врахуванню потреб НАТО в процесі законотворення. Парламентська асамблея НАТО має широкі контакти з парламентами країн-партнерів, які надсилають своїх представників для участі у консультаціях та обговореннях.
Роль Генерального секретаря НАТО
Генеральний секретар НАТО підтримує та спрямовує консультації та прийняття рішень в усіх структурах Альянсу. Він є головою Північноатлантичної ради та головних комітетів НАТО і має значний вплив на процес прийняття рішень. Генеральний секретар може пропонувати питання для обговорення і використовувати свою посаду незалежного та неупередженого голови для спрямування обговорень на досягнення консенсусу в загальних інтересах Альянсу. Водночас Генеральний секретар не має повноважень односібно приймати рішення щодо політики Альянсу і може діяти від імені НАТО лише в межах, узгоджених урядами країн-членів.
Він також є головним речником Альянсу і очолює Міжнародний секретаріат, що підтримує роботу країн-членів на рівні комітетів Альянсу.
Хто фінансує НАТО
Внески до бюджетів визначаються за узгодженою формулою розподілу витрат і становлять лише незначну частку загальних оборонних бюджетів країн Альянсу.
Управління бюджетами спільного фінансування здійснюється через окремі цивільний та військовий бюджети, а також програму інвестицій у безпеку.
Цивільний бюджет охоплює поточні витрати на утримання Міжнародного секретаріату штаб-квартири НАТО в Брюсселі, виконання цивільних програм та заходів, а також забезпечення, експлуатацію та утримання споруд та засобів, необхідних для проведення конференцій, засідань комітетів та робочих груп тощо.
Військовий бюджет охоплює витрати на функціонування та утримання інтегрованої військової структури, у тому числі військового комітету, Міжнародного військового штабу та підпорядкованих йому підрозділів, двох стратегічних командувань та підпорядкованих систем командування, управління та інформації, агентств з питань досліджень, розробок, тилового і матеріального забезпечення, а також підрозділу раннього повітряного попередження НАТО.
Програма інвестицій у безпеку використовуєтся для фінансування об’єктів і обладнання, утримання яких виходить за межі вимог щодо національної безпеки країн-членів: інформаційно-комунікаційні системи, радіолокаційне устаткування, військові штаби, аеродроми, трубопроводи, сховища, гавані тощо.
Ці бюджети знаходяться під наглядом комітетів цивільного бюджету, військового бюджету та комітету з питань інфраструктури, який відповідає за спільне фінансування об’єктів та ресурсів, що використовуються збройними силами НАТО. Управління з питань ресурсів здійснює нагляд за реалізацією політики спільного фінансування оборонних потреб Альянсу. Кожна країна Альянсу має свого представника в усіх вищевказаних органах. Усі бюджети НАТО підлягають також контролю з боку зовнішніх структур.
Політика відкритих дверей Альянсу
Будь-яка європейська країна може стати членом НАТО. Стаття 10 Вашингтонського договору дає можливість дійсним членам Альянсу запросити приєднатися до нього “будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати в життя принципи цього договору і сприяти безпеці у північноатлантичному регіоні”.
План підготовки до членства в НАТО
План підготовки до членства було ухвалено в 1999 році. Він був розроблений на основі досвіду першого після холодної війни раунду розширення і має допомогти підготуватися до членства в НАТО тим країнам, які цього прагнуть.
Перш ніж стати членами НАТО, країни-кандидати мають забезпечити функціонування демократичної політичної системи і ринкової економіки, повагу до прав національних меншин відповідно до вимог ОБСЄ, вирішення всіх існуючих суперечливих питань з сусідніми країнами та дотримання загального принципу вирішення суперечок мирним шляхом, спроможність і готовність робити військовий внесок в обороноспроможність Альянсу та досягти оперативної сумісності з іншими збройними силами НАТО, ефективний розвиток цивільно-військових стосунків, що відповідатимуть демократичним вимогам.
Впровадження плану підготовки до членства не гарантує вступу до НАТО. Проте цей план дає заінтересованим країнам можливість зосередити свої зусилля на досягненні цілей та пріоритетів, визначених у плані, та отримати допомогу спеціалістів НАТО. Це стосується всіх аспектів членства: політики, економіки, оборони, ресурсів, інформації, безпеки і правових засад.
Кожна країна-учасниця обирає ті елементи плану підготовки до членства, які відповідають національним інтересам, і сама визначає завдання і терміни їх виконання. Участь у програмі “Партнерство заради миру” і в процесі планування та оцінки сил є невід’ємною частиною всього процесу підготовки, оскільки це дає можливість країні-кандидату готувати свої збройні сили до ефективної співпраці зі збройними силами Альянсу. Країни НАТО проводять регулярні спільні засідання з країною-кандидатом, на яких ретельно аналізується досягнутий прогрес і вирішується, якої саме, дорадчої або практичної, допомоги потребує країна. Впровадження плану підготовки до членства постійно аналізується Північноатлантичною радою.
Деякі переваги членства в НАТО
Найбільш очевидними перевагами членства в Альянсі є посилення безпеки й стабільності. Зокрема, членство надає гарантії, які є підгрунтям Північноатлантичного договору. Йдеться про те, що члени прийдуть один одному на допомогу у разі збройного нападу на будь-кого з них. Договір гарантує, що жодна країна-член Альянсу не буде змушена розраховувати лише на власні сили та економічні ресурси у вирішенні основних проблем безпеки. Однак жодна країна не позбавляється права виконати національні зобов’язання перед своїм народом. Кожна країна продовжує нести відповідальність за власну оборону. НАТО не робить нічого за них. Альянс створює можливості для того, щоб вони робили це разом. Він дозволяє країнам-членам спільно вирішувати життєво важливі завдання у сфері національної безпеки. В результаті, незважаючи на відмінності у становищі та військовому потенціалі країн-членів, у них з’являється відчуття рівної безпеки, що сприяє зміцненню їх загальної стабільності.
Хоча під час консультацій в рамках Альянсу допускається обговорення будь-якої теми, не практикується втручання у внутрішні справи окремих країн-членів. Держави утримуються від порушення на форумах Альянсу тих питань, які є суто внутрішніми за своєю природою.
Країни-члени НАТО виграють також від того, що узгоджують свої позиції на інших міжнародних форумах. Регулярні контакти між цими державами як щодня в рамках НАТО, так і між їхніми столицями – разом із постійними міжурядовими консультаціями - сприяють посиленню впливу і ролі, що її відіграє кожна з них у міжнародних відносинах в цілому. Вони стають країнам-членам у пригоді тоді, коли виникають труднощі або суперечки, і дозволяють їм приєднатися до спільного джерела взаєморозуміння й поваги, що допомагає їм визначати взаємоприйнятні шляхи розв’язання проблем та приймати спільні рішення. Завдяки їм члени НАТО вступають у переговори на інших міжнародних форумах, попередньо ознайомившись із позиціями союзників. При цьому вони нерідко заздалегідь узгоджують свої погляди на основні завдання в сфері політики.
Співпраця у галузі науки та екології
Регулярне співробітництво між науковцями та експертами з питань, що представляють спільний інтерес, відбувається на основі двох програм Альянсу: наукового комітету НАТО та з екологічних та суспільних питань, що виконуються комітетом з проблем сучасного суспільства. Розбудова мережі контактів, що є традиційною ознакою роботи вчених і однією з умов наукового прогресу, сприяє також досягненню політичної мети – поліпшенню взаєморозуміння та довіри між представниками різних наукових спільнот та традицій.
Зосередження зусиль виключно на пріоритетних наукових дослідженнях у галузі боротьби з тероризмом та протистояння іншим загрозам безпеці стало результатом нового підходу до реалізації наукових програм Альянсу, які існують вже 45 років. Відповідно до ініціатив НАТО, спрямованих на протистояння новим загрозам, майбутні наукові програми будуть спрямовані на забезпечення співпраці саме в цій галузі. У контексті нового підходу наукову програму Альянсу перейменовано на програму НАТО “Безпека через науку”.
Комітет з проблем сучасного суспільства займається питаннями екологічного та суспільного спрямування і об’єднує зусилля відповідних національних органів для проведення пілотних досліджень у цих галузях. Нещодавно комітет сформував ключові завдання у сфері безпеки, що визначають основні напрямки його майбутньої роботи. Програма має на меті удосконалення співпраці між НАТО та країнами-партнерами у розв’язанні проблем, що викликають спільне занепокоєння.
Співпраця між науковцями та експертами НАТО та країн-партнерів у ключових галузях сприяє розвитку співробітництва у сфері захисту навколишнього середовища з Росією, Україною та країнами Середземноморського діалогу.
Наука заради безпеки, стабільності та солідарності
Ідея наукової програми НАТО виникла в 1950-х роках, коли Альянс визначив науково-технічний прогрес важливим чинником у формуванні майбутнього атлантичного співтовариства. В результаті було розроблено програму, яка протягом 4 років підтримувала співробітництво між вченими країн НАТО на рівні найвищих стандартів наукової досконалості.
Нова програма “Безпека через науку” має на меті сприяння безпеці, стабільності та солідарності шляхом наукового вирішення сучасних проблем. Співробітництво, створення широкої мережі контактів та об’єднання зусиль для зміцнення наукового потенціалу є головними засобами досягнення цієї мети.
Вченим з країн НАТО, держав-партнерів та учасниць середземноморського діалогу пропонуються різноманітні гранти, спрямовані на підтримку співпраці у пріоритетних галузях наукових досліджень. Гранти надаються також для сприяння країнам-партнерам у розбудові базової інфраструктури комп’ютерних мереж.
Віртуальний шовковий шлях
Найбільший за обсягом та змістом проект, фінансований в межах наукової програми НАТО, було започатковано у жовтні 2001 року. Він має назву “Віртуальний шовковий шлях”, за аналогією з Великим шовковим шляхом, що за давніх часів з’єднував Європу з Далеким Сходом. Проект має на меті сприяння міжнародному обміну товарами, знаннями та ідеями. Завдяки йому представники академічних кіл та наукових громад восьми країн Південного Кавказу та Центральної Азії отримали доступ до Інтернету та можливість підтримувати контакти зі своїми колегами в інших країнах за допомогою комп’ютерних мереж.
Розв’язання проблем сучасного суспільства
Комітет з проблем сучасного суспільства було створено в 1999 році з метою реагування на погіршення стану довкілля. Він об’єднує експертів, що представляють державні установи різних країн, і слугує форумом для обміну знаннями і досвідом з технічних, наукових та політичних аспектів, соціальних та екологічних питань як військового, так і цивільного характеру.
Проекти, що виконуються під проводом комітету, сприяють співпраці у розв’язання проблем, які впливають на навколишнє середовище та якість життя: екологічне та шумове забруднення довкілля, негативні впливи урбанізації та розвитку енергетики на здоров’я людини, екологічні ускладнення, викликані військовою діяльністю тощо. Щодо останнього, наукові дослідження головним чином стосуються таких питань, як повторне використання земель, що застосовувалися для військових цілей, технології рекультивації грунтів, та екологічна безпека, зокрема в контексті роботи нафтових трубопроводів.
Комітет визначив також низку ключових завдань на майбутнє: зменшення негативного впливу військової діяльності на довкілля, проведення регіональних досліджень з питань транскордонної діяльності, попередження конфліктів на грунті дефіциту ресурсів, протистояння факторам екологічного та суспільного ризику, що можуть спричинити економічну, культурну та політичну нестабільність, боротьба з нетрадиційними загрозами безпеці.
Особливе партнерство з Україною
Відносини НАТО з Україною є віддзеркаленням важливості, яку Альянс надає незалежності, стабільності та демократії України, а також проголошеним нею намірам поглиблення інтеграції у європейські та євроатлантичні структури. Це також знайшло відображення у підписаній в 1997 році хартії про особливе партнерство між НАТО та Україною, яка заклала офіційну основу для консультацій з питань євроатлантичної безпеки і зафіксувала створення комісії НАТО – Україна – керівного органу співпраці.
Відносини НАТО – Україна було започатковано у 1991 році, коли Україна приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва. Прагнення євроатлантичної інтеграції було підтверджено у 1994 році, коли Україна першою з країн СНД приєдналася до програми “Партнерство заради миру”. З того часу Україна неодноразово доводила готовність робити внесок у зміцнення євроатлантичної безпеки, проведенні миротворчих операцій та врегулюванні кризових ситуацій.
У 1997 році з метою сприяння та розширення співпраці Україна відкрила своє представництво в Альянсі. Того ж року у Києві було відкрито центр інформації та документації НАТО, завданням якого є поширення інформації про оновлений Альянс та практичні переваги партнерства з Україною. В 1999 році у Києві було відкрито офіс зв’язку НАТО, діяльність якого спрямована на підтримку оборонної реформи, що здійснюється в Україні, та її участь у програмі “Партнерстві заради миру”.
У листопаді 2002 року у Празі було ухвалено план дій НАТО – Україна, який передбачає значне розширення та поглиблення відносин між Альянсом та нашою державою.
Співробітництво у галузі безпеки
НАТО та Україна активно співпрацюють у зміцненні безпеки й стабільності у євроатлантичному регіоні. У різні роки в операціях на Балканах Україну було представлено піхотним батальйоном, моторизованим піхотним батальйоном та вертолітним загоном, що діяли у складі миротворчих сил під проводом НАТО у Боснії та Герцеговині, а її контингент у Косові включав вертолітний загін та значну частину польсько-українського батальйону.
Ще одним доказом рішучості України у зміцненні міжнародної стабільності стало надання нею дозволу на використання повітряного простору антитерористичній коаліції з метою розгортання в Афганістані міжнародних сил сприяння безпеці. Україна також надіслала 1800 військових, що діють у складі багатонаціонального формування під проводом Польщі в одному з секторів Міжнародних сил стабілізації в Іраку, до яких входять миротворчі контингенти кількох держав НАТО та країн-партнерів.
Підтримка реформ
НАТО та окремі члени Альянсу підтримують зусилля України, спрямовані на реалізацію глибоких реформ, викладених у плані дій Україна-НАТО та пов’язаних з ним щорічними цільовими планами.
На цьому шляху Україна досягла значного прогресу, хоча попереду залишається чимало роботи. Законодавчі ініціативи допомагають створити основу для політичних, економічних та оборонних реформ. Створено кілька урядових структур, що контролюють практичне втілення та координацію реформ.
Одним з приоритетних завдань є оборонна реформа. В її реалізації Україна має можливість скористатися досвідом країн НАТО. Першочергові завдання, що постають перед Україною, включають розробку нової концепції безпеки та військової доктрини, завершення комплексного оборонного огляду.
Спільна робоча група з оборонної реформи сприяє активізації консультацій та практичної співпраці у таких галузях, як розробка та використання військового бюджету, скорочення збройних сил та конверсія, перехід від системи призову до професійної армії, цивільно-військові відносини. Альянс також надає Україні допомогу у підготовці старших офіцерів в руслі процесів трансформації, а також полегшенні адаптації звільнених військових до цивільного життя.
Військовий комітет Альянсу також надає фахову допомогу в конкретних галузях оборонної співпраці з Україною в межах робочого плану НАТО-Україна.
Окремі країни Альянсу надають Україні допомогу у виконанні проектів демілітаризації, спрямованих на безпечну утилізацію надлишкових та застарілих запасів протипіхотних мін.
Зусиллям України, спрямованим на досягнення оперативної сумісності, сприяє також її участь у програмі “Партнерство заради миру”. Процес планування та оцінки сил в межах її виконання забезпечує широке коло заходів та військових навчань, що дозволяють українським військовим отримати практичний досвід взаємодії зі збройними силами.
План дій НАТО-Україна
План дій НАТО-Україна від 2002 року базується на Хартії 1997 року, що залишається основоположним документом у відносинах між Альянсом та Україною. Хартія забезпечує загальний стратегічний форум для поглиблених консультацій з політичних, економічних та оборонних питань і окреслює стратегічні цілі та пріоритети України на шляху до повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки. Документ містить спільно узгоджені принципи та завдання у сфері політики, економіки, оборони, права, безпеки та захисту інформації.
Країни НАТО підтримують реформи шляхом надання практичної та дорадчої допомоги. Однак реалізація реформ – це передусім завдання України, яку Альянс активно закликає до рішучих кроків у напрямку зміцнення демократії, верховенства права, ринкової економіки та захисту прав людини. Особливої уваги потребує докорінна трансформація секторів оборони та безпеки.
Щорічні цільові плани охоплюють як конкретні заходи, які мають виконуватись Україною, так і спільні дії НАТО – Україна, спрямовані на досягнення цілей, викладених у плані дій. Двічі на рік відбуваються засідання щодо оцінки стану виконання цих завдань, звіти про досягнуті результати складаються щорічно.

Відділ взаємодії із ЗМІ та громадськістю
ДПА в Луганській області.
За матеріалами брошури “Роль НАТО
та країн-партнерів альянсу.
Безпека поширюється на євроатлантичних регіонів”.